Відкриті архіви репресивних органів Радянського Союзу дозволяють ліквідувати білі плями у нашій історії. Зокрема, завдяки вивченню справ, що зберігаються в архіві СБУ у Сумській області, стало можливим відтворити історію знищення єврейського населення міста Ромни під час Другої світової війни.
Ромни ще на початку XX століття славилися великою і міцною єврейською громадою. Роменські євреї дали світові декілька визначних науковців і громадських діячів, зокрема сіоністського руху. Перший у світі кібуц в 1910 році заснували також вихідці з міста Ромен.
Створення і знищення роменського гетто
Місто були окуповане гітлерівцями 10 вересня 1941 року. Одразу ж німці почали встановлювати свої правила для місцевих. Усе доросле населення мало працювати на окупантів. З метою обліку працездатних містян було створено біржу праці, куди роменці (від 16 років і старші) повинні були спершу прийти зареєструватися, а пізніше – отримувати направлення на різні роботи. Для громадян єврейської національності створили окрему біржу. Німці оголосили, що всі євреї мають обов’язково зареєструватися на ній задля того, щоб пізніше їм стали видавати картки на хліб. Отже, чисельне єврейське населення потягнулося на реєстрацію, сподіваючись не лише отримати роботу, а й получити хлібні картки.
Водночас неафішовану реєстрацію євреїв проводили за допомогою міського управління житловим господарством. На робочому засіданні начальник управління Оверченко повідомив своїм підлеглим (управителям будинків), що вони мусять зробити повний перепис мешканців своїх будинків. Окремо треба було вказувати національність. Також на картки в особливих випадках проставлялася літера К – так маркували тих, кого німці вважали неблагонадійними (комуністів, комсомольців, радянських активістів та євреїв). На основі загальних списків згодом створили окремий – де були зазначені лише особи єврейської національності. Всі вони невдовзі отримали наказ виселитися зі своїх квартир і переїхати в район, який утворювався перехрестям вулиць Казанська (радянська назва Димитрова, зараз Щербакова) та Пролетарської солідарності (зараз Гостиннодворська) Так виникло роменське єврейське гетто. У будинку номер 3 по Казанській була розташована так звана єврейська біржа труда. Українцям та росіянам, що жили в цьому районі, натомість було наказано займати приміщення, що їх звільняли євреї. Не змогли таким чином переселити лише одну жінку-українку, яка жила у власному домі й навідріз відмовилася виконувати розпорядження.
За даними перепису 1939 року, у Ромнах проживали 3834 євреї, які складали 14, 7 % всього населення. За словами свідків роменського голокосту, німці знищили приблизно 3800 людей. Наймасштабніша операція була проведена в ніч на 11 листопада 1941 року.
10 листопада, по обід, начальник єврейської біржі Пилипенко оголосив, що всі мешканці гетто (включаючи старих і малих) мусять йти на площу, що між електростанцією та стадіоном. Там о 16-00 відбудеться мітинг. Дехто пішов. Інші залишилися вдома. Тоді взвод поліцаїв оточив квартал, і євреїв стали виводити з домівок і гнати у напрямку площі. Там зібрався величезний натовп (за оцінками очевидців, до 3000 осіб), налякані люди були оточені кільцем охорони та колоною спрямовані вулицями Леніна, Карла Маркса, Ворошилова до Вахромеєвських казарм. В ніч з 10 на 11 листопада всіх їх кількома групами (попередньо роздягнувши до спідньої білизни) вивели за місто і біля с. Лозова розстріляли.
Жителька Ромен Анастасія Мельник свідчила, що після вбивства 3000 людей, акції знищення повторювалися ще двічі – невідома кількість людей розстріляні у другій половині січня 1942 року і 400 – у травні того ж року, обидва рази біля села Герасимівка.
Марфа Прийма розповіла, що чотири сестри її матері були переселені у гетто й у листопаді розстріляні: «Мати моя тоді не постраждала, бо вона ще у 1906 році охрестилася. Але через півтора чи два місяці її все одно забрали і розстріляли разом з іншими євреями, яких виявили вже після першої страти».
Свідки і вцілілі
Картину жахливої трагедії вдалось відтворити завдяки свідченням роменців-очевидців. Та ж сама Мельник доповіла про свою знайому, через яку дізналася багато подробиць про перебування німців у Ромнах. Жителька Житомира Катерина Мейс (це прізвище вона собі вигадала) була дружиною секретаря Житомирського обкому РКП(б). Евакуювалась разом із двома дітьми на схід, їхали конем, біля Ромен потрапили під бомбардування, кінь загинув. Жінка із дітьми змушені була залишитися. При німцях видала себе за фольксдойч (німкеню за походженням), бо добре знала німецьку. Отримала роботу прибиральниці у комендатурі та добре знала і розуміла, що відбувається у місті. Вона ж розповідала своїй подрузі Мельник, що на власні очі бачила, як єврейських дівчаток приводили до солдатів СС, бо мешкала в тому ж дворі, де була казарма. Серед жертв насильства були 16-17 річні дочки Варшавської та Ковальської. Забрані дівчата додому ніколи не повертались: або їх вивезли у невідомому напрямку, або просто вбили після наруги. Напередодні знищення євреїв Мейс попередила, що німці готують каральну акцію, втім це вже не могло відвернути трагедію.
Свідок Файвель Городецький: «10 листопада 1941 року німці та поліцейські перевели із гетто усіх євреїв до Вахромеєвських казарм, що на околиці Ромен. В ніч з 10 на 11 листопада були розстріляні усі євреї, включаючи мою родину: жінку і четверо дітей. Розстріли відбувалися на околиці, у яру між містом і с. Лозова. Я залишився у живих за таких обставин: коли мене німці вивели роздягнутим із казарми, то хтось сказав офіцеру, що – я гарний кравець. Той відвів мене у бік, а вранці разом з іншими 8-ма людьми різних професій нас повезли до Конотопу. Я там працював кравцем у майстерні при військовій частині СС. 3 вересня 1943 року я зміг втекти від німців і до повернення Радянської армії переховувався».
Свідок Ізраїль Циткін: «Напередодні 10 листопада 1941 року я один вирішив втекти із Ромен і перейти лінію фронту. Це мені вдалося зробити лише у грудні 1941 року. Був мобілізований у Радянську армію і воював до кінця війни. Родина моя (жінка, син, дочка, батько, мати, сестра) залишилась у Ромнах, і всі були знищені німцями».
Врятувались і двійко дітей. Свідок Прийма Марфа: «Коли цю велику групу євреїв вели спочатку з вулиці Димитрова до Вахромеєвських казарм, а звідти до села Лозове на розстріл, з натовпу вибігли та зникли двоє дітей Бабичевої Серафими – десятирічна донька Мара і шестирічний син Вова. Спочатку ці діти прибігли до мене додому, переночували у мене, а потім пішли на свою квартиру. Невдовзі після розстрілу їх матері Мара мені розповідала, що до них приїхав на підводі Іван Іванович (Пилипенко) і вивіз усі меблі та інші речі». Пізніше дітей забрав до себе батько, і після війни вони жили у Ленінграді.
Особи та виконавці
В обласному архіві СБУ вдалося віднайти 3 кримінальні справи на людей, які були причетні до трагедії у Ромнах. Іван Пилипенко, Марія Завадовська та Наталя Чернишова співпрацювали із німецькими окупантами. А ще їх поєднував романтичний трикутник.
Майстер дамського взуття
Від початку окупації начальником дільниці номер 2 (управителем 8-ма будинками по вул. Леніна, Кірова, Полтавська) став Пилипенко Іван Іванович, який до війни працював у Ромнах чоботарем. І був він не простим ремісником, а досить гарним майстром з виготовлення дамського взуття, мав чисельну клієнтуру, і багатьох роменчанок знав у обличчя. Попри те, що він був неписьменний, мав гострий розум та вмів бути вправним виконавцем. Отже, він так завзято взявся за складання списків пожильців (в чому йому допомагала письменна дружина Марія), що вже за місяць отримав нову посаду – очільника так званої єврейської біржі праці. Посада управительки будинками на дільниці 2 була передана його дружині Марії.
Пилипенко дуже захопився владою, яку йому надала нова посада. В залежності від нього опинилися люди, яких він міг цькувати, принижувати, обкрадати. Євреї отримували найбруднішу і найважчу роботу в місті: вони чистили стайні, рубали дрова для німців, прибирали сміття на вулиці, причому бруд вони мали збирати голими руками. На професію та фахові вміння єврея ніхто не зважав, так вправного кравця Городецького послали чистити гній за німецькими кіньми. Хто ж не міг фізично, або хотів уникнути принизливої праці, мусили «дякувати» начальнику біржі подарунками.
«Євреї не хочуть працювати. Якщо я звільню такого на день, чи два, то він віддячить мені або тканиною, або іншою річчю. Потім за два дні ще принесе», – хвастав Пилипенко колезі-чоботарю, показуючи відрізи вовняної тканини.
«Ти мусиш принести мені золотий годинник і відріз сукна кольору кави із молоком!» – гримав він на кравця Городецького. Коли той пожалівся, що не має зазначених речей, Пилипенко відвів його до поліції. «Нічого, ми ще пограємося із вами», – натякав він нещасним людям на те, що далі буде ще гірше.
Свідок Зельман Данилов розповідав про те, як Пилипенко грабував майно євреїв під час переселення їх у гетто: «Під час переселення євреїв у єврейський квартал Пилипенко грабував речі, що їм належали. Наприклад, він повністю пограбував квартиру Вінокурова, який разом із сином були тоді у Радянській армії. А жінка і діти були розстріляні. Пограбовані речі він (Пилипенко) привласнив собі».
Струтинська Тамара розповіла, як забрали її чоловіка Семена Ногинського. Перед розстрілом Пилипенко намагався арештувати ї саму Тамару із дитиною та старенькою матір`ю. Ридаючих жінок посадили на підводу і повезли кудись, але на зустріч їм трапився начальник житлового управління Оверченко, що їхав фаетоном, то він розпорядився відпустити бранців, бо вони – українці.
Бондаренко Галина: «До нас Пилипенко приходив двічі, він підозрював, що я – єврейка. Потім мене заарештували й стратили б з іншими. Але мій чоловік, якого теж заарештували, довів коменданту, що ми – українці. Нас відпустили».
Після знищення єврейського населення біржа продовжувала існувати ще кілька місяців. Вона лише змінила профіль діяльності: тепер Пилипенко був відповідальний за розподіл (і продаж) речей, що забрали із домівок вбитих. Наступного ж дня після масового розстрілу начальник біржі разом із поліцаями на підводах їздили і геть усе забирали із помешкань щойно вбитих людей. Склад речей знаходився на території цегляного заводу.
Великі статки зіпсували й без того погану вдачу Пилипенка: він і до війни був відомим любителем добре хильнути та розпустити кулаки. І нарешті сталося закономірне: якось напившись, він вдарив когось із німців. Цього йому вже не подарували. Шибайголову взяли під варту і зробили пропозицію, від якої він відмовитися не зміг – добровільно виїхати на роботу до Німеччини. Так він і зробив. За якусь провину згодом потрапив до концтабору Дахау (його перебування там влітку 1944 року засвідчив інший бранець Андрій Сакун). Пізніше табір був звільнений американцями, пройдисвіт був репатрійований до СРСР, але повертатися додому він не став. Змінив прізвище на Мудракова (за батьком), поїхав спочатку до однієї знайомої у Ростов, потім перебрався на Кавказ, і нарешті оселився у Мінводах. Там знов одружився з місцевою. Влаштувався кочегаром до санаторію. Гроші в нього водилися, і хоч він пізніше пояснював на слідстві, що нібито знайшов коштовності, перебуваючи у Німеччині, але зрозуміло, що якимось чином йому вдалось зберегти награбоване у Ромнах. І так би дожив негідник спокійно свій вік на курорті й у статках, але трапилося несподіване – побачили його там земляки-роменці. Вдома розповіли родичам, ті – заявили в органи. Пилипенко був заарештований. Це був уже 1952 рік.
Дружина-посібниця
Однак повернемося у часовому вимірі назад і згадаємо іншу учасницю подій. Марія Завадовська, дружина Пилипенка. Вона, власне, пропрацювала на посаді управительки будинками лише 1 місяць, 1 раз отримала зарплату у розмірі 250 рублів. Втім, навіть за 1 місяць запам’яталась роменцям своєї активністю. «Вона лазила по горищах та підвалах, розшукуючи євреїв та комуністів», – із показів Наталі Чернишової. «За її особистою ініціативою були виселені із будинку по вул. Полтавській, 24 чотири єврейські родини – Рабинович, дві родини Гашинських і ще одна старенька єврейка. У будинку 26 – родини Подгурських та Ніс»,- свідчила Тамара Струтинська.
А ще жінка страшенно ревнувала свого чоловіка, бо той завів роман зі своєю секретаркою Наталею Чернишовою. І врешті покинув законну дружину, та перебрався до коханки. Коли Пилипенко від’їжджав до Німеччини, дружина навіть побігла зі своєю родичкою на вокзал дивитися, чи не їде чоловік із Чернишовою. Але ні, той поїхав сам. А обидві жінки залишилися в Ромнах. Одразу після від`їзду чоловіка, до Завадовської завітали з обшуком німці та вивезли з подвір’я кілька підвод із речами, що їх подружжя награбувало у євреїв. 16 вересня 1943 року Ромни було звільнено від німецької окупації. У січні 1944 року Завадовська була арештована органами НКВС як пособниця фашистів.
Коханка-нквдістка
Дуже колоритною є постать іншої жінки в цій історії. Наталя Чернишова народилася у с. Левченки поблизу Ромен. Від початку трудової діяльності працювала у міліції. Вийшла заміж і поїхала із чоловіком на Північ, де влаштувалась у систему ГУЛАГ в Архангельській області і навіть встигла вступити до ВКП(б) у 1940 році. Чоловік не повернувся з Фінської війни, а Наталя влітку 1941 року поїхала на батьківщину у відпустку. Там її й заскочила війна. За кілька днів після окупації Ромен вона вже сиділа у тюрмі в одиночній камері (хтось здав новій владі комуністку-«нквдістку») і майбутнє у неї вимальовувалося вкрай сумне. За 2 місяці майже 20 допитів: чому служила у НКВС, чому комуністка, чому залишилася у Ромнах? Аж раптом Наталю відпускають. «Я неодноразово просила офіцера гестапо врятувати мені життя за будь-яку ціну», – пояснила згодом на слідстві Чернишова. Коли їй нарешті запропонували співпрацю, вона радо зголосилася стати інформатором гестапо і виконувати усі завдання німців. Вона мусила виявляти серед роменців комуністів, радянських активістів і євреїв. Задля цього її направили працювати секретарем у єврейську біржу праці. Це вона власноруч склала загальний список єврейського населення у м. Ромни і віднесла його у міську управу. Після розстрілу мирних громадян вона взяла собі із награбованого майна ліжко, гардероб, 2 стільці та подушки. Коли біржа за непотрібністю була ліквідована, Чернишова перейшла працювати на тютюнову фабрику. Була заарештована органами НКВС 16 жовтня 1943 року.
Суди та вироки
Іван Пилипенко на слідстві та у суді все заперечував, наполягаючи, що виконував роботу виключно керуючого будинками. Над людьми не знущався, не грабував, до розстрілу єврейського населення ніякого відношення не мав. Чисельні свідки говорили зовсім про інше. Військовий трибунал МДБ у Сумській області у липні 1952 року засудив Пилипенка (Мудракова) до 25 років позбавлення волі із відбуванням у виправно-трудовому таборі (ВТТ). Був засланий до м. Омськ. У 1955 році вирок щодо Пилипенка був переглянутий, військовий трибунал взяв до уваги той факт, що як неписьменний, Пилипенко сам списки на євреїв не складав, після війни і до арешту займався суспільно-корисною працею, тож строк йому скоротили до 10 років. В тому ж році він взагалі був звільнений з під варти згідно з постановою Верховної ради СРСР «Про амністію».
Наталя Чернишова була засуджена Сумським обласним судом у вересні 1944 року до 10 років позбавлення волі із відбуванням у ВТТ. Заслання відбувала у Новосибірській області. У 1949 році рішення у її справі було переглянуто і строк покарання збільшений до 25 років. Цікаво, що на допитах у 1948 році вона повністю змінила версію свого перебування і діяльності у Ромнах: німці її не арештовували і не вербували, а роботу секретаря біржі вона отримала через свого знайомого Пилипенка, тому що попросила його про це. Втім, суд, вочевидь, не взяв до уваги ці свідчення.
Марія Завадовська рішенням Військового трибуналу Сумського гарнізону у квітні 1944 року була засуджена до 10 років позбавлення волі із відбуванням у ВТТ. Відсиділа весь термін повністю. Де саме відбувала покарання невідомо.
Стаття написана за матеріалами кримінальних справ N1696 (на Пилипенка), N3983 (на Завадовську), N5661 (на Чернишову) в ДА УСБУ в СО. Висловлюю подяку архіву СБУ у Сумській області за всебічне сприяння у роботі з документами.
Стаття опублікована в газеті «Сумщина» (N30-2018). PDF-файл публикации
Автор тексту – Олена Приймач © Olena Pryymach
Історичний блог Олени Приймач 
Дуже цікава і повчальна історія! Як би не ховалися лиходії, правосуддя їх знайде. Не кажучи вже про власні докори сумління.
ПодобаєтьсяПодобається